Накладання арешту на майно: ЄСПЛ висловився щодо обмеження гарантій захисту власності
Обмеження прав, викладених у статті 1 Протоколу № 1 Конвенції, не можуть бути обґрунтовані за відсутності змагального судового розгляду, який відповідає принципу рівності сторін.
Такого висновку дійшов Європейський суд з прав людини у справі «Узан та інші проти Туреччини» (заяви № 19620/05, 41487/05, 17613/08 та 19316/08), передає інформаційний ресурс ECHR: Ukrainian Aspect.
У 2003 році органи влади Туреччини скасували банківську ліцензію фінансовій установі через мільярдні борги та неможливість здійснювати комерційну діяльність. Управління та нагляд були передані фонду зберігання ощадних внесків; суд ухвалив рішення про накладення арешту на права власності та компенсації колишнім керівникам банків та їхніх родичів, деякі з яких були неповнолітніми.
Невдовзі проти керівників та власників контрольного пакета акцій були відкриті кримінальні провадження за звинуваченням у змові з метою вчинення розкрадання і шахрайства. Що стосується родичів, то фонд також порушував і це питання, але прокуратура припинила справу в цій частині.
У 2005 році суд оголосив банк банкрутом.
Поряд з основним кримінальним провадженням тривалий час (від 10 до 15 років) продовжували діяти санкції, накладені на родичів підозрюваних, які мали «статус, відмінний від статусу сторін в провадженні (dava dışı)».
Посилаючись, зокрема, на статтю 1 Протоколу № 1 (захист власності) Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод родичі поскаржилися до ЄСПЛ на збереження заходів щодо накладення арешту на їх власність та відмову органів влади скасувати ці заходи протягом декількох років незважаючи на те, що вони не були визнані винними або обвинуваченими у кримінальному або цивільному провадженні. Вони також стверджували, що ці заходи були незаконними, порушували їх право на презумпцію невинуватості, а також те, що вони зазнали дискримінаційного ставлення.
У Страсбурзі зауважили, що застосовані санкції не мали на меті позбавлення заявників їх власності, а перешкоджали тимчасовому користуванню під час очікування результату кримінального провадження та стягнення сум, які вимагав фонд і ці заходи могли бути обґрунтовані з підстав інтересу суспільства в запобіганні шахрайської діяльності з метою забезпечення виплати боргів. Проте Суд зауважив, що з огляду на обмежувальний характер такі заходи повинні бути припинені, коли вони вже не є необхідними.
У зв’язку із цим ЄСПЛ вказав, що проблема пропорційності заходів щодо накладення арешту виникла, коли було припинено справу проти родичів. Оцінюючи тяжкість тягаря, накладеного на заявників, високі судді врахували такі факти:
– термін дії обмежень становив від 10 до 15 років;
– обсяг обмежень передбачав позбавлення можливості придбання широкого асортименту товарів, користування заробітною платою, приватними транспортними засобами, заощадженнями;
– обмеження мали автоматичний, систематичний і негнучкий характер і не підлягали регулярному індивідуальному перегляду, навіть незважаючи на те, що заявники ніколи не були засуджені в рамках кримінального провадження і національні суди встановили, що особи, про яких йде мова, не могли бути притягнуто до відповідальності за матеріальну шкоду;
– докази того, що заявники могли бути залучені в будь-яку шахрайську діяльність, були відсутні.
У ЄСПЛ також встановили, що статус, «відмінний від статусу сторін в провадженні», який було встановлено заявникам, перешкоджав останнім брати участь у кримінальному провадженні, хоча їх доля залежала від провадження.
Наприкінці, Суд зазначив, що судове провадження, яке стосується права на повагу до майна, повинне надавати зацікавленій особі можливість пояснити її справу компетентним органам влади з метою ефективного оскарження заходів.
Таким чином, обмеження прав, викладених у статті 1 Протоколу № 1, не можуть бути обґрунтовані за відсутності змагального судового розгляду, який відповідає принципу рівності сторін. Отже, призначення і автоматичне збереження заходів накладення арешту щодо власності заявників відповідно до національного законодавства на єдиній підставі того, що деякі з них були пов’язані з керівниками банку і іншими особами, були несумісними з цими принципами. Вони перешкоджали встановити баланс між законною метою, яка лежить в основі, та правами осіб, які постраждали від санкцій.
За таких підстав ЄСПЛ дійшов висновку, що органи влади Туреччини не встановили «справедливий баланс» між обов’язками інтересу суспільства та вимогами захисту права заявників на повагу до їх власності. Отже, мало місце порушення статті 1 Протоколу № 1 Конвенції.
Прес-реліз,
виданий Секретарем Суду
ЄСПЛ 083 (2019)
05.03.2019
Заходи щодо накладення арешту на власність трьох родичів керівників İmarbank і двох їх співробітників: порушення права на власність
Справа стосувалася заходів накладення арешту, які були вжиті щодо власності заявників (Jasmin Paris Uzan, Renç Emre Uzan, Ayla Uzan-Ashaboğlu, Nimet Hülya Talu та Bilge Doğru) на підставі того, що їх родичі або їх керівники в деяких випадках були притягнуті до відповідальності за нецільове використання державних коштів у справі про діяльність банку Türkiye İmar Bankası, який з 1984 року знаходився під керівництвом групи Uzan, ліцензія на здійснення банківської діяльності якої була скасована після того, як була зареєстрована втрата в декілька мільярдів євро.
У сьогоднішньому рішенні Палати у справі Uzan та інші проти Туреччини (заяви № 19620/05, 41487/05, 17613/08 та 19316/08) Європейський суд з прав людини постановив, що мало місце: порушення статті 1 Протоколу № 1 (захист власності) Європейської конвенції з прав людини (одноголосно) стосовно Ayla Uzan-Ashaboğlu, Nimet Hülya Talu та Bilge Doğru.
Суд встановив, зокрема, що органи влади Туреччини не встановили справедливий баланс між обов’язками інтересу суспільства та вимогою захисту права заявників на повагу до їх власності.
У своєму обґрунтуванні Суд зазначив, серед іншого, що термін дії оскаржених обмежень складав майже 10 років у випадку одного заявника і більш ніж 12 і 15 років щодо інших. Суд також звернув увагу на автоматичний, систематичний і негнучий характер цих заходів , а також на їх широке охоплення (двоє з заявників, які на той час були неповнолітніми, були позбавлені можливості придбати широкий асортимент товарів, в той час як інші заявники не мали змоги скористатися їх заробітними платами, власними транспортними засобами тощо). Наприкінці, Суд звернув увагу на відсутність доказів участі заявників у будь-якій шахрайській діяльності.
Суд зазначив, що втручання в права, викладені в статті 1 Протоколу № 1, було необґрунтованим за відсутності змагального судового розгляду, який відповідає принципу рівності сторін. У зв’язку з цим він зазначив, що заявники, які не були сторонами в головному кримінальному провадженні, не отримали користі від процесуальних гарантій, про які йде мова.
Суд постановив, що питання справедливої сатисфакції не було готове для вирішення і відклав його на більш пізню дату.
Основні факти
Заявники Jasmin Paris Uzan, Renç Emre Uzan, Ayla Uzan-Ashaboğlu, Nimet Hülya Talu та Bilge Doğru, є громадянами Туреччини, які народилися у 2003, 1999, 1971, 1948 та 1952 роках, відповідно.
Ayla Uzan-Ashaboğlu мешкає в Сан-Франциско (США), а інші заявники мешкають у Стамбулі (Туреччина).
У липні 2003 року ліцензія İmarbank на здійснення банківської діяльності була скасована, оскільки органи влади вважали, що банк, який зареєстрував втрати в декілька мільярдів євро, вже не міг здійснювати звичайну комерційну діяльність. Управління і нагляд за İmarbank були передані Фонду зберігання ощадних внесків (Tasarruf Mevduatı Sigorta Fonu – SDIF) і Комерційний суд видав наказ про вживання заходів щодо накладення арешту vis-à-vis прав власності та компенсації колишнім керівникам банків. Згодом були видані накази про вживання наступних заходів щодо накладення арешту на власність інших осіб, в тому числі заявників.
У грудні 2003 року проти керівників та власників контрольного пакета акцій були відкриті кримінальні провадження за звинуваченнями у змові з метою вчинення кримінальних правопорушень (розкрадання і шахрайство ). Крім того, SDIF вирішив продовжити стягнення заборгованості İmarbank Казначейству, а загальна сума була оцінена в 4284172000 євро у відповідний час.
У січні 2004 року SDIF звернувся до державного прокурора з проханням розпочати кримінальне провадження за розкрадання та надання допомоги і сприянні ряду фізичних та юридичних осіб, у тому числі заявникам. Прокурор прийняв рішення про припинення справи. Згодом, проти пані Talu та пані Doğru були відкриті наступні кримінальні провадження, але вони були виправдані.
У червні 2005 року Комерційний суд м. Стамбул оголосив İmarbank банкрутом.
Стосовно заходів щодо накладення арешту на власність заявників:
– Протягом періоду з 2003 до 2015 року щодо власності Jasmin Paris Uzan і Renç Emre Uzan, які були дітьми (неповнолітніми у той час) одного з обвинувачених в головному кримінальному провадженні (C.C. Uzan) були призначені заходи щодо накладення арешту. У рамках цих проваджень національні суди надали цим двом заявникам «статус, відмінний від статусу сторін в провадженні (dava dışı)».
Такий статус, який, здавалося б, не був викладений в законодавстві Туреччини, перешкоджав їм подавати апеляцію незважаючи на те, що вони постраждали від результату провадження.
– Починаючи з 2003 року були призначені заходи щодо накладення арешту на власність Ayla Uzan-Ashaboğlu, яка була дочкою виконавчого директора банку. Ці заходи ще були чинними в 2016 році.
– Власність Nimet Hülya Talu і Bilge Doğru, які були аудиторами діяльності керівництва банку, стала об’єктом заходів щодо накладення арешту з 2003 року. Згодом ці заходи були частково скасовані, зокрема, щодо частини їх заробітної плати. У 2013 році всі заходи щодо власності пані Talu були скасовані. Також у 2013 році заходи щодо накладення арешту, призначені щодо власності пані Doğru, були частково скасовані. Проте, у 2015 році на її нерухоме майно все ще був накладений арешт.
Скарги, процедура та склад Суду
Посилаючись, зокрема, на статтю 1 Протоколу № 1 (захист власності) Конвенції заявники скаржилися на збереження заходів щодо накладення арешту на їх власність та відмову органів влади скасувати ці заходи протягом декількох років незважаючи на те, що вони не були визнані винними або відповідальними у кримінальному або цивільному провадженні. Вони також стверджували, що ці заходи були незаконними, порушували їх право на презумпцію невинуватості, а також те, що вони зазнали дискримінаційного ставлення.
Заяви були подані до Європейського суду з прав людини 24 травня 2005 року, 16 листопада 2005 року, 4 квітня 2008 року та 15 квітня 2008 року.
Рішення було прийняте Палатою з семи суддів в наступному складі:
Robert Spano (Iсландія), Голова,
Paul Lemmens (Бельгія),
Işıl Karakaş (Tуреччина),
Valeriu Griţco (Республіка Молдова),
Stéphanie Mourou–Vikström (Mонако),
Arnfinn Bårdsen (Норвегія),
Darian Pavli (Aлбанія),
а також Hasan Bakırcı, заступник секретаря Секції.
Рішення Суду
Стаття 1 Протоколу № 1 Конвенції (захист власності)
Втручання та законна мета
Суд зазначив, що заходи про накладення арешту не мали на меті позбавлення заявників їх власності, але лише перешкоджання їх тимчасового використання під час очікування результату кримінального провадження та стягнення сум, які вимагав SDIF. Суд також зазначив, що національне законодавство дозволило судам прийняти рішення про збереження цих заходів до того часу, доки всі суми, які вимагав SDIF, не будуть повернені, на фоні невизначеності щодо результатів кримінальних проваджень щодо осіб, імовірно відповідальних за фінансові втрати, у зв’язку з відсутністю цих осіб. Суд також зазначив, що ці заходи були в інтересах суспільства перешкоджання використанню майна, яке підлягало придбанню за рахунок сум, виручених від злочину.
Пропорційність втручання
Суд визнав, що призначення заходів щодо накладення арешту могло бути обґрунтованим підставами інтересу суспільства в запобіганні шахрайської діяльності з метою забезпечення виплати боргів.
Проте Суд зазначив, що з огляду на обмежувальний характер цих заходів вони повинні бути припиненими, коли вони вже не є необхідними.
У цій справі Суд вказав, що проблема пропорційності заходів щодо накладення арешту виникла, коли заявники отримали користь від рішення про припинення справи від 21 січня 2004 року. Він також звернув увагу на те, що заходи щодо накладення арешту залишалися дійсними принаймні майже 10 років у випадку кожного заявника. Крім того, під час оцінювання тяжкості тягаря, накладеного на заявників, Суд також розглянув наступні доречні факти:
– Термін дії обмежень: майже 10 років для одного заявника та понад 12 та 15 років у випадку інших заявників.
– Обсяг обмежень, про які йде мова: пан і пані Uzan були позбавлені можливості придбання широкого асортименту товарів. Інші заявники, серед іншого, були позбавлені можливості користування їх заробітною платою, їх приватними транспортними засобами та/або їх заощадженнями.
– Автоматичний, систематичний і негнучкий характер оскаржених обмежень, які не підлягали регулярному індивідуальному перегляду, навіть незважаючи на те, що заявники ніколи не були засуджені в рамках кримінального провадження і національні суди встановили, що особи, про яких йде мова, не могли бути притягнуто до відповідальності за матеріальну шкоду, завдану SDIF.
– Відсутність доказів того, що заявники могли бути залучені в будь-яку шахрайську діяльність:
всі вони отримали користь від рішення про припинення справи у 2004 році і не були залучені в головне кримінальне провадження. Крім того, пані Talu та пані Doğru були виправдані у 2008 році.
Суд також встановив, що призначення Апеляційним судом м. Стамбул деяким з заявників «статусу, відмінного від статусу сторін в провадженні (dava dışı)» перешкодило їм і він все ще перешкоджало брати участь у головному кримінальному провадженні навіть незважаючи на те, що доля їх права залежала від цих проваджень. Ні рішення національних судів, ні зауваження уряду не пояснювали, чому такий статус був наданий заявникам.
Наприкінці, Суд зазначив, що необхідно було не нехтувати важливістю процесуальних зобов’язань згідно зі статтею 1 Протоколу № 1. Наприклад, судове провадження щодо права на повагу до майна повинне надавати особі, про яку йде мова, можливість пояснити його або її справу компетентним органам влади з метою ефективного оскарження заходів, які порушують права, передбачені цим положенням.
Таким чином, втручання в права, викладені в статті 1 Протоколу № 1, не може бути обґрунтоване за відсутності змагального судового розгляду, який відповідає принципу рівності сторін, що сприяло обговоренню фактів, які були доречними для результату провадження. Отже, призначення і автоматичне збереження заходів накладення арешту щодо власності заявників відповідно до національного законодавства на єдиній підставі того, що деякі з них були пов’язані з керівниками банку і іншими особами, в певний час, звільняло банк від обов’язку – незважаючи на рішення про припинення справи і виправдання за всіма обвинуваченнями – були несумісними з цими принципами, оскільки вони перешкоджали судді оцінити, які документи найкраще підходили до особливих обставин справи, а також, в більш широкому значенні, встановити баланс між законною метою, яка лежить в основі, та правами осіб, які постраждали від зазначеної санкції. Крім того, заявники – які не були сторонами в головному кримінальному провадженні – не отримали жодної користі від цих процесуальних гарантій.
Отже, Суд дійшов висновку, що органи влади Туреччини не встановили «справедливий баланс» між обов’язками інтересу суспільства та вимогами захисту права заявників на повагу до їх власності. Отже, мало місце порушення статті 1 Протоколу № 1 Конвенції.
Справедлива сатисфакція (стаття 41)
Суд постановив, що питання справедливої сатисфакції не було готове до вирішення і відклав його на більш пізню дату. Він запропонував уряду та заявникам надіслати свої зауваження з цього питання протягом шести місяців після повідомлення про це рішення.
Окрема думка
Суддя Lemmens висловив частково негативну особливу думку, яка додана до рішення суду.
https://protocol.ua/ua/nakladannya_areshtu_na_mayno_espl_vislovivsya_shc...